Наталку я знайшла в інсті ще до її популярності в рядах топових блогерів-викладачів. Я дивилася її сторіc, де вона розповідала про те, як проводила англійську, будучи в Неаполі, Берліні, Відні, і я подумала – як круто так жити. І ось, розпочавши проект про діджитал номад, я не могла не попросити її поділитися своїм досвідом і надихнути тих, хто все ще вважає, що вільно подорожують лише ті, хто працює у сфері IT.
Поговорили про те, як виглядає життя Наталки, чому вона вирішила, що не хоче жити в одному місці і як виглядають її подорожі.
Як ти взагалі перейшла в онлайн?
Я викладач. Репетитори зазвичай працюють офлайн — принаймні 2018-го, коли я починала, було саме так. Якось було, що якщо я живу в Києві, то й студенти в мене київські — так? Але… Я поїхала волонтерити до Неаполя викладати англійську у місцевому коледжі і мені довелося запропонувати моїм київським студентам перейти в онлайн. Тоді, 2019-го, це було ще в новинку, тому дехто відмовився, хтось вирішив спробувати — так це все й почалося.
Через якийсь час із кінцями (як я думала :)) я переїхала до Австрії — тут вибору вже не було і даючи нові оголошення про пошук студентів, я одразу уточнювала, що все лише «на онлайн».
Це потім уже ковід, локдауни, зуми та загальноприйнятий онлайн-формат. І якщо раніше мене могли запитати, мовляв «а могли б ми розвіртуалізуватися?», то зараз таке більше не питають — усі звикли, всім зручно, часи змінилися, от як!
У чому полягає твоя робота зараз?
Все онлайн: зараз основне заняття – це блог. Щодня в інста-сторіс я розповідаю англ-приколи та допомагаю підписникам розібратися зі складними штуками. У блозі в нас своя атмосфера: щодня вечірка, жарти, свої приколи. Важко назвати це вже роботою, але придумати, зняти, змонтувати, зробити так, щоб було цікаво — робота на 30 годин на тиждень. А це одна п’ята мого життя — безкоштовно допомагати тим, хто вирішує вивчати англійську самостійно.
Плюс, ми робимо круті англ-курси для тих, хто хоче якісніше та серйозніше вивчити мову. Я топлю за результат, і найкрутіше – це бачити результати тих, хто йде зі мною вже не перший курс. Круто та відповідально. Але це масштабна вечірка: відео-уроки, домашки, спікінг клуби, потоки на 250 осіб — все серйозно і сама б я такий рівень якості не вивезла. У моїй команді зараз 22 круті дівчинки – ми всі дуже викладаємося, щоб наші студенти взяли для себе максимум і працюємо для цього щодня.
Чому дівчата? З хлопців поки що подавався тільки мій :))
Ну і я все ще, як і раніше, працюю особисто – веду онлайн-заняття, це теж близько 10 години на тиждень. Повноцінні вихідні у мене поки що не передбачені))
Як ти прийшла до номадизму?
Back to 2019. Все моє життя сконцентрувалося у Відні. Я вивчала німецьку на курсах по 4 години на день, ходила на пари з понеділка по п’ятницю, потім робила домашку до вечора, вечорами працювала (вела уроки англійської). І подорожувала вихідними. З цього всього мені залітали саме подорожі: я пам’ятаю, як я чекала п’ятницю, щоб до першої повернутися з навчання, до 16-ї доробити справи, і до 17-ї вже виїхати в аеропорт — так до локдауна виглядала моя кожна п’ятниця.
Я досі не дуже шарю віденські бари. Я стрибала в літак, летіла кудись і йшла до барів у Мадриді, Осло, Неаполі, Берліні — там, куди забронювала квитки на літак. У Європі з цим просто: квитки недорогі, жодних перевірок, кордонів та паспортних контролів. Літаки – як автобуси: зайшов, вийшов. Ти у Відні, – вжух! — і ти вже виходиш у берлінському Тегелі (прим. аеропорт у Берліні).
З того, що пам’ятаю: чергова п’ятниця, ми з одногрупниками якраз написали важливий проміжний тест, усі хлопці зібралися відсвяткувати цю подію на Берлінці (прим. віденська кебабна — Berliner Doener). Бачу, мене тегають у чаті, мовляв «Наталко, шо ти як ти, ми на Берлінці, на тебе чекати?», а я — розумієш — уже в літаку Відень-Берлін сиджу, які там кебаби? Мої берлінські друзі, до речі, взагалі бачили мене щоп’ятниці частіше, ніж одногрупники, які щоразу звали мене кудись сходити компанією: я якось мало не цілий місяць літала на вихідні тільки до Берліна. Назад — ранковий рейс: 4 ранку, понеділок, я йду порожнім містом, холодно так, морозно, нікого немає — я викочую в аеропорт, далі літак — і до 8 ранку я вже на парах.
Отак, гадаю, ще не знаючи, що це, я прийшла до номадизму: мені подобалося жити у Відні, тусуватися у Берліні, а каву пити виключно у Неаполі.
Локдаун все перевернув: на рік мене просто закрили в 4 стінах, а коли все стало трохи відкриватися, я зрозуміла, що більше не вивезу так і вирішила не продовжувати навчання у Відні — не змогла відповісти на запитання «А кому це треба? ». Мені надто подобався мій колишній лайфстайл і я добре пам’ятала, як це круто, коли ще в середу не знаєш, де будеш у п’ятницю.
Спочатку було лячно: я знала, що якщо не продовжу навчання в Австрії, то не зможу продовжити візу і не зможу тут жити. А потім якось прокинулася і подумала, що навіщо мені та Австрія, якщо в мене весь світ є))
Який у тебе був перший досвід номадизму? Куди вирушила?
Ось так щоб ґрунтовно та усвідомлено – цього літа: тато покликав мене до Анкари на 2 тижні. Чисто наш фемілі вайб: тато лікар, його в Анкару запросив його пацієнт, і тато, знаючи, що я люблю подорожувати, зателефонував мені з пропозицією зустрітися в Туреччині. Ми з моїм хлопцем вирішили: спочатку треба було б прилетіти до Стамбула, потусити там, а потім уже — до Анкари. Адже логічно?
Після Анкари ми вписалися політати на повітряних кулях у Каппадокії. Політали, було страшно. Вижили. На радощах вирішили заглянути до мами в Анталії — вона якраз відпочивала недалеко від узбережжя. Їхали туди 8 годин машиною. Поки батько з Мішою грали у шахи, я працювала — раділа, що вийшов ідеальний таймінг. Пляжний вайб затягнувся і ми залишилися на узбережжі ще на місяць.
Пам’ятаю, багато хто дивувався, мовляв «тобі не набридло ще так багато відпочивати»? А в мене за все літо було лише 2 вихідні. Але я знала, що так і буде і це було в моїх планах. Так що за цей час ми записали, запустили і провели 3 повноцінні англ курси — а я весь час була десь у дорозі.
Наскільки ти прив’язана до стабільного інтернету та чи були якісь технічні проблеми у Туреччині?
Я зазвичай купую локальні сімки та роздаю собі інтернет з телефону на ноут, не розраховуючи на вайфай у готелях та квартирах.
Лайфхак: Не купувати сімки в аеропорту — це rip-off (прим. з англ. обдиралівка)
Взагалі, я думаю, що якщо людина любить стабільність та постійність, такий спосіб життя їй не підійде. Якщо ти багато турбуєшся про штуки типу вай-фая, то тоді краще жити звичайне життя і не паритись. Це постійний стрес — ніхто не може нічого гарантувати. Живеш на свій страх та ризик.
Так, збоку це може виглядати круто: вільна вечірка, ось ще й Наталка з інсти так живе. Але якщо це не твоє, то не варто займатися цим. Тому що це складно та втомлює: перельоти, дорога по 8 годин. Я підлаштовуюсь, мені ок, але я абсолютно так само розумію людей, яким комфортніше ходити в офіс і повертатися додому до 19:00. Просто я так не можу і не хочу. У моєму світі все вирішується, і я не думаю, що десь пропаде вай-фай. Так, можливо пропаде. Якщо щось, розебремось на місці.
А з речами в тебе як? Чи важко постійно переїжджати?
Мені потрібний ноут, телефон, зарядка, навушники та блокнот. І все – я можу працювати звідки завгодно.
Я склала собі такий гардероб: у мене 3 футболки, 2 пари штанів та кеди, які між собою поєднуються. І в мене є ще намисто-черепашки, щось на зразок прикраси, я їх ніколи не знімаю, так що всі луки дуже цікаво виглядають. Ну, і ще біркенштоки на літо, на зиму – мартінси. Ось і весь одяг. Комусь здасться дивним, напевно, але я звикла: на всі мої євротріпи я літала лоукостами, де з валізою особливо не поїздиш — у квитку передбачено лише рюкзак. Тому пихкаєш, намагаєшся, дивишся туторіали про те, як речі трубочками складати, але в результаті все своє життя пакуєш у рюкзак, його на плечі — і полетів.
Та й навіщо мені валіза — її треба тягати із собою, вигадувати, де залишити, а це ж зусилля та час. Знаєте цей день, коли ввечері поїзд, але ви вже виселилися з готелю? І куди подіти валізу?
У мене немає настільки важливих мені речей, щоб ось прямий так з ними паритися, речі — просто речі, я якщо що, інші собі куплю. Намисто-черепашки тільки подобається, але я їх тому і не знімаю ніколи, завжди на собі ношу.
Як змінюється відчуття міста, коли ти там надовго? І в чому відмінність від звичайної подорожі?
Змінюєшся ти, я думаю. Фокус зміщується: ти більше не дивишся на архітектуру та пам’ятники, а ловиш вайб самого міста та людей – це інше. Ти не у відпустці — ти в цій країні можеш бути стільки, скільки захочеш (або доки не закінчиться віза :). Ти не боїшся, що за день не встигнеш оббігти всі визначні пам’ятки. Не боїшся не встигнути на оглядову екскурсію – у тебе немає відчуття FOMO (прим. Fear of missing out – страх щось проґавити).
Спокійно п’єш свою каву, базікаєш з бабусею на сходах, не фоткаєш кожен (навіть найкрасивіший) кут, живеш у моменті, можеш піти в кіно — просто звичайне життя.
Загалом номадизм – це про свободу для мене.
Діджитал номад – це той, хто вранці у понеділок може стояти у черзі за кавою, але у черзі на іншому кінці планети. Чому? Тому що ось такий настрій)
У чому саме для тебе складність такого способу життя?
Коли ти довго не буваєш вдома, то життя твоїх близьких проходить без тебе. Ми з татом не бачилися майже півтора року і я помітила, що він постарів. І це боляче. Тому що я завжди десь там і в мене все класно, у мене життя, але їхнє життя теж йде. А ти вже не частина цього — про це ніхто не попереджає.
Плюс, постійно переїжджати це стрес. Сумки збирати та розбирати, шукати нові квартири, наново звикати до розташування продуктів у магазинах біля нового будинку – стрес. Міші це ок і коли ми разом, то переїжджати мені набагато легше. Не знаю, чи хотіла б я сама так жити. Складно, нудьгуєш. Нещодавно я задумалася, наскільки цінно, коли ви з сім’єю живете близько і можете зібратися за столом з якогось приводу і без.
Хвилина філософії закінчена тепер до конкретного, людського: їжа скрізь різна. Навіть якщо готуєш одні й ті ж авокадо тости за одним і тим самим рецептом (хліб + авокадо), у різних країнах вони різні все одно виходять. Оце теж дивно. Вранці сидиш і думаєш, мовляв, авокадо тости, ну ви чого?
Як справляєшся з моментами, коли сумно?
Вирішує моя англійська — з нею мені цікавіше жити це життя. Мені пощастило володіти міжнародною мовою на рівні С2 і тому майже всі двері вже відчинені, або їх можна легко відкрити. І я не сиджу вдома, я виходжу гуляти, знайомитися з людьми, намагаюся дізнатися про їхню культуру та майндсет по максимуму — без мови це було б неможливо.
Та й сенсу мандрувати особливо б і не було. Країни – це люди, а нові країни – це нові люди. Люди — взагалі найважливіше та найцікавіше в цьому світі. А чим більше мов знаєш, тим з більшою кількістю людей можеш поговорити.
Ну і зрозуміло англійська надає впевненості в трешових ситуаціях. Коли знаєш, що в разі чого ти зможеш порозумітися, почуваєшся безпечніше.
А що такого прямо трешового траплялося?
Я легко до всього ставлюся, тож якщо й траплялося, то я забула вже або особливо не звернула увагу, мовляв, це — треш.
Але якось у Швейцарії я їхала автостопом із Цюріха до Женеви одна, не змогла зловити машину, і довелося спати в лісі біля дороги. Настрій))) І я така: ну окей, рюкзачок під голову та на добраніч, Швейцарія, ніби, безпечна країна.
Зараз, звичайно, розумію, що це треш, але в 18 так не здавалося. Ну подумаєш, з ким не буває))
Який найкрутіший спогад з подорожей?
Звичайно, коли я спала в лісі. Таке запам’ятовується))
Але, якщо серйозно, багато всього. Зазвичай, це якісь маленькі моменти. Наприклад, того року ми з подругою їхали до Везувію (прим. вулкан, що діє, на Півдні Італії). Як завжди буває в Італії, поїзд зламався на півдорозі і нам довелося вийти на якійсь станції. Маленьке місто з назвою настільки довгою, що не запам’ятаєш, являло собою станцію, дикий пляж і три італійські кав’ярні без стільців (прим. в Італії прийнято пити каву швидко і за барною стійкою, «затишні» кав’ярні придумали американці). Там за 50 центів я випила найсмачніше еспресо у моєму житті. Без жартів найкраще. Його зварили двоє хлопців-баристів, а бабуся в черзі сміялася і розповідала історії про свого чоловіка — Італія!
Але навіть якби я захотіла пригостити вас цим еспресо, я просто не зможу — я гадки не маю, що це було за місто і як туди дістатися. Пам’ятаю, що назва довга і через дефіс, знаю, що маленька станція десь по дорозі до Везувію, але їх таких сотні, спробуй знайди. Ось так у світ технологій ми випадково випили найкращу каву, загубившись у матриці – такі спогади я люблю!
P.S. А потім подругу за попу вкусила оса, але це вже інша історія…
Як ти організовуєш подорож?
Мені складно планувати, тож ніяк. Кажу Міші «а давай поїдемо?» – І ми їдемо. Живемо завжди в Airbnb – я їх обожнюю: там чисто та затишно. З міст вибираю ті, що виділені жирним шрифтом на карті – зазвичай там є що подивитися.
Раніше з плануванням було серйозніше: ми зупинялися у людей з Couchsurfing (прим. соцмережа – де можна знайти людей, які пустять безкоштовно переночувати). Коли в тебе немає фінансової можливості мандрувати, але мандрувати все одно хочеться, доводиться планувати до дрібниць. Все не сплануєш і щось обов’язково піде не так, звичайно, але в цьому й смак молодості, як на мене.
Якось хост з каучсерфінгу в Осло виставив нас із друзями вночі на вулицю. Найдешевший хостел – 70 євро за ніч з людини, у мене в кишені – всього 5. Що робити? Я познайомилася з хлопцем у метро, попросила пустити нас, 4 друзів мандрівників, поспати до себе, можна на підлозі, якщо немає місця. Грошей у нас немає, але натомість можемо запропонувати наші історії про пригоди. О 18-й твоя валюта — історії, які ти можеш розповісти. І він нас пустив! Класний був дядько, мормон Міккі – стільки років минуло, а я пам’ятаю.
А щодо того, куди сходити: намагаюся гуглити hidden places або якісь local штуки — вони мені подобаються набагато більше туристичних місць, знову ж таки, бо передають вайб. Ще люблю брати місця із книг, які читаю. Маю намір виїхати до Барселони, бо прочитала «Тінь вітру» Сафона і тепер мені цікаво подивитися на особняк сім’ї Алдая на проспекті Тібідабо, 32. Роман, до речі, раджу!
Зазвичай у подорожах пересуваєшся громадським транспортом?
Чесно кажучи, я користуюся тим, що найлегше. Мені не подобається напружуватися та ускладнювати те, що й так складно.
Я люблю місцевий транспорт, але якщо це дуже складно, краще візьму таксі. Наприклад, у Стамбулі не можна купити жетон – треба обов’язково купити картку міста і поповнювати її, а таксі — просто і не набагато дорожче за громадський транспорт. У Європі по-іншому: електрички та метро — мої найкращі друзі, з ними легко і зрозуміло дістатися з точки А до точки Б.
Чи хочеш кудись зараз поїхати?
Коли ти наповнюєшся у своїй фрактальній подобі (прим. відсилання до відомого мему) і усвідомлюєш, що можеш жити будь-де, перестаєш хотіти кудись. Це більше діалог про – «поїдемо туди?», – «Поїдемо!»
Міша отримав стипендію у Шотландії та поїде туди на семестр. Думаю, я б могла поїхати з ним. Але, може, щось ближче ще буде, хто мене знає?
Чи є порада для початківців діджитал номадів?
Більше чілити і менше заганятися.
З лайфхаків: купити місцеву сім-карту, щоб не залежати від вай-фай.
Знайти Наталку і вчити з нею англ можеш тут: @thenatashamak